Солонінов А. НІВК Красноармійської міської ради

Солонінов Андрій

Красноармійський навчально-виховний комплекс

Нелегке життя дітей та підлітків у роки Другої світової війни

З нагоди 70-ти річчя закінчення Другої світової війни особливо актуальним є пам’ять про ті події , які дозволяють знову пригадати важке дитинство моїх однолітків у воєнні часи.

Якось ми з бабусею переглядали сімейні фотографії. В одному зі старих альбомів серед пожовтілих від часу фото ми знайшли декілька листів. Бабуся пояснила, що ці листи були одержані у воєнні та післявоєнні роки від її тітки, яка жила в Запорізькій області й була підлітком під час Другої світової війни. Намагаюся розібрати незнайомий почерк, бабуся допомагає. «…Сьогодні нам пощастило. Батько повернувся з базару й приніс цілий мішок старих, але цілих черевиків та чобіт. Деякі підійшли мені та мамі, а то вже несила ходити босоніж. А мама ще й пошкодила ногу…». «Дорогенькі наші, тяжко нам живеться, тата забрали на фронт. Тепер вся важка праця на старших братах». В іншому листі знову сльози: «Марійку (старшу сестричку) фашисти забрали до Німеччини. Кляті німці в селі, як у себе вдома, ходять по хатах, кричать, голосно сміються, забирають все, що хочуть. Ми весь час голодні. Нещодавно мама зробила трав’яники з кропивою. Борошно вже закінчилося, тепер і цього не приготуєш…»

Ці листи змусили замислитися. Я уявив себе в подібних обставинах (не вистачає їжі, немає електрики, не говорячи вже про комп’ютер та телевізор, холодні будинки, та ще й добре, якщо вціліли). Поділився роздумами з бабусею. Побачивши, що я зацікавився подіями Другої світової, вона порадила прочитати оповідання нашого земляка Віктора Вовенка, який багато написав про війну. «Ми з ним вчилися в одному класі»,- посміхнувшись сказала бабуся. Згодом я знайшов збірку В. Вовенка. Запам’яталась розповідь хлопчика з великої родини (у нього було 5 братів) про те, як вони взяли до себе ще й дівчинку Валю, яка зазнала поранень під час ворожого обстрілу. Хлопчики полюбили названу сестричку, майстрували для неї нехитрі іграшки, намагались підгодувати смачненьким.

У міській бібліотеці мені запропонували книгу ще однієї нашої землячки, Жовнир Людмили Тимофіївни, яка народилась у 1939 році. Дитинство її пройшло у Селидівському районі нашої області, яка тоді називалась Сталінська. Батька забрали на фронт, матір забирали рити окопи та виконувати інші роботи. Людмила Тимофіївна пише, що у воєнному дитинстві вони навіть не замислювались про те, що все літо бігали босоніж, і ноги завжди були у численних порізах. А ще звичною справою для всіх дітей було пасти гусей і качок. У луках можна було знайти дику цибулю, часник, ласощами були кущі барбарису. Старші діти ловили ховрахів. Шматок макухи був солодшим від «Гулівера», та не в кожного цей шматок був. Їли мерзлі ягоди глоду, терпкий терен. Малечі й не приходило в голову, що є цукерки, печиво, ковбаса, сир… Взимку, коли хотілося погуляти, вдягали бабусині бурки, фуфайки, і все це закутували у велику картату хустину. І, незважаючи на все, у дітей були свої радощі, розваги, друзі.

Читаючи її спогади, я був вражений влучними словами. «…А люди наче очманіли, всього їм замало, чогось не вистачає, скаржаться, сваряться, борються, бунтують, тягнуть на дно океану бомби і там підривають, будують ракетні бази, зброю – навіщо? А життя, на щастя, таке прекрасне,таке коротке, і скільки на чудовій планеті краси!».

Це висловлювання, на мою думку, характеризує сучасне суспільство. На жаль, життя в сучасному світі не стає легше. Ця проблема є і буде актуальною завжди.