Слищенко Руслан Віталійович
учень
9-Б класу
Слов’янської
ЗОШ I-III ступенів № 5
Слов’янської
міської ради
Донецької
області
Лідія Марченко – зв’язкова Слов’янського партизанського загону
(за матеріалами музею
школи № 5)
В цьому році 9 травня 2015 р.
виповнюється 70 років з Дня Перемоги Радянського Союзу над фашизмом у Європі.
Перемогу було здобуто дорогою ціною, великими жертвами.
У боротьбі з фашизмом брала
участь не тільки регулярна армія, а й населення окупованих територій. Не лишились
осторонь і мешканці нашого міста. Учні нашої школи зацікавились долею учнів і
вчителів довоєнного часу. Ще в 60-70-х роках
під керівництвом Миколи Петровича Корнилича та Ніни Сергіївни Лаврової
були зібрані матеріали (документи з архівів, органів влади, спогади учасників
тих подій, науково-популярної літератури, преси, фото) і був створений Музей
бойової слави. Його основна експозиція присвячена діяльності партизан загону
під керівництвом Михайла Івановича Карнаухова.
У 1941-1943 роках на території
Донецької області діяло понад 180 партизанських загонів і груп, до складу яких
входило 4,2 тис. осіб [1, с.4]. Серед них – партизанський загін на чолі з
М.І.Карнауховим, що почав формуватися в м.Слов’янську в липні 1941 р. Партизани
М.І.Карнаухова боролися з гітлерівськими окупантами в надзвичайно складних
умовах: відсутність великих лісових масивів, а значить – можливості сховатися
від ворога, близькість лінії фронту, наявність регулярних німецьких з’єднань,
польової жандармерії. Але, незважаючи на постійну загрозу вмерти в сутичках з
гітлерівською армією (м.Слов’янськ входив до складу тилової зони вермахту),
партизани М.І.Карнаухова вели пропагандистську роботу серед місцевого
населення, збирали розвід інформацію, знищили 1400 окупантів та їх посібників,
підірвали залізничні мости та ешелони [1, с.4]. Безумовно, десять невеликих
груп по 25-35 бійців, що входили до загону М.І.Карнаухова, були б розгромлені
вермахтом, якщо б їх не підтримували мешканці окупованого Слов’янська та
невеликих сіл. Жінки, луди похилого
віку, навіть діти ставали «очима та вухами» партизан.
Однією з таких героїчних жінок,
які допомагали загону М.І.Карнаухова, була Лідія Трохимівна Марченко. Історія
її життя та подвигу є предметом гордості учнів Слов’янської загальноосвітньої
школи I-III ступенів № 5, де я навчаюсь.
Адже в 1936-1938 роках Лідія Марченко працювала тут старшою піонерською
вожатою. У шкільному музеї зберігаються документи й матеріали про неї:
науково-популярні видання В.Ф.Белявця «Донецкие мстители. Записки партизана» (1962
р.; 1978 р.) [2, 1], копії документів із архіву виконкому Донецької обласної
ради депутатів [3],
партійного архіву Донецького обласного комітету КПУ [4], записи усних спогадів
тих, хто особисто знав Лідію Марченко [5; 6; 7; 8].
Метою багатьох поколінь
пошуковців нашої школи було систематизувати та узагальнити дані, що містяться в
науково-популярній літературі та музейних матеріалах про Лідію Марченко;
усвідомити, які мотиви підштовхували мешканців Слов’янщини до участі в
партизанському та підпільному русі, який характер мала ця участь.
Виявилося, що в спогадах
очевидців шлях Лідії Марченко до подвигу й трагічної смерті висвітлюється
по-різному. Леонід Олександрович Мотовило, 1908 року народження, учасник
партизанського загону М.І.Карнаухова, описував події влітку-восени 1941 р. так:
«С Лидой Марченко я знаком еще с
довоенного времени. Она работала в радиовещании,.. диктором. Была грамотная,
волевая… Я ей доверял и сказал, что ухожу в партизанский отряд… Я догадывался,
что она будет в подполье. Хотя при разговоре прямо не сказала, что оставлена
для подпольной работы, но намекнула, что тоже буду там.» [5]. Отже, на основі спогадів Л.О.Мотовила можна зробити
висновок, що Л.Т.Марченко, яка стала членом ВКП(б) напередодні війни, була цілеспрямовано
залишена в окупованому Слов’янську з метою організації радянського підпілля.
Зі спогадів Варвари Йосипівни
Марченко, дружини брата Лідії Марченко, постає дещо інша картина: «В декабре 1941 г . Лида с моей младшей
дочкой Валей пошли в Богородичное за продуктами, и проведать деда (моего отца).
Немцы в это время были в Богородичном и арестовали их, когда они шли из Голой
Долины. А в это время началось наступление наших войск. Немцы всех арестованных
погнали на Славянск через Голую Долину. А тут наши войска. В с.Адамовке наши
отбили арестованных. Привезли в Голую Долину, а оттуда уже до Богородичного
добрались пешком» [6]. Тобто в 1941 р.
Лідія Марченко, як і інші мешканці Слов’янська намагалися вижити в умовах
дефіциту продуктів харчування,
безперервних боїв, коли населені пункти вздовж Сіверського Дінця неодноразово
переходили з рук у руки. Вона могла загинути як випадкова жертва нацистських
окупантів ще в грудні 1941 р. Мотиви помсти нацистським окупантам, які схопили
та ледве не вбили молоду жінку та її племінницю, вдячність радянським солдатам,
які врятували життя могли підштовхнути Лідію Марченко до участі в радянському
партизанському та підпільному русі.
Про характер цієї участі можна
дізнатися зі спогадів учасників партизанського загону М.І.Карнаухова. Завдяки
ним відомо, що в 1942 – на початку 1943 р.р. Лідія Марченко жила в
м.Слов’янську за адресою: вул. Рози Люксембург, буд.62. Але під приводом обміну речей (одягу) на
продукти харчування вона часто відвідувала батьків у селі Богородичне, де
зустрічалася з партизанами. Поліна Матвіївна Маслова, яку бійці М.І. Карнаухова
називали «партизанською матір’ю» згадувала: «Я по заданию
командира отряда была на явочной квартире и встречалась с Лидой Марченко три
раза. Явочная квартира была в селе Богородичное. Лида передавала ценные
сведения для отряда через меня» [7]. Степан Семенович Панюшкін розповідав: «Лида Марченко была связной, но и
добывала ценную разведывательную информацию о продвижении и расположении частей
на Донце. Несколько раз мы теряли с ней связь.
И тогда мы посылали к ней через линию фронта разведчиков-партизан:
Федора Якушина, Александру Шалашную, Надежду Золотареву» [8].
Вочевидь, від Лідії Марченко партизани
дізнавалися, де знаходяться вогневі точки противника, в яких саме будинках
живуть гітлерівські офіцери, де частіше за все проходять патрулі. Обминаючи
вартових, партизани підпалювали оселі, де мешкали окупанти [2, с.41].
У лютому 1943 р., після поразки
вермахту під Сталінградом, розпочався корінний перелам у ході Другої світової
війни. Лінія фронту знову наблизилася до берегів Сіверського Дінця. Варвара
Йосипівна Марченко згадувала, як їх родину вигнали із села Богородичне, адже
там йшли бої. Лідія Марченко повернулася до Слав’янська.
Але в березні 1943 р. нацистам
вдалося на деякий час зупинити наступ радянських військ. Слов’янськ залишився
під окупаційною владою. І це мало трагічний вплив на долю Лідії Марченко.
У спогадах С.С. Панюшкіна
говориться, що в останньому повідомленні Лідії Марченко, яке приніс партизанам
М.І.Карнаухова Федір Якушин, містилася інформація про виклик на допит у
зондер-команду 203 під головуванням нацистського посібника Сахар’янця.
Вочевидь, Лідія Марченко усвідомлювала
небезпеку, збиралася перейти на радянський бік ліній фронту, але не встигла [8].
Л.О.Мотовило, який у 1943 р. став
солдатом 230-ї стрілецької дивізії, згадував про своє повернення до
м.Слов’янська після його звільнення у вересні 1943 р.: «Из госпиталя я в город приехал и начал наводить
справки о своих друзьях. Пришел в дом на улице Р.Люксембург, встретился с
соседкой Лиды – Марией Горянской. Горянская рассказала, что носила передачи
Лиде в гестапо» [5].
В.Ф.Белявець пише, що М.Горянська отримала від Л.Марченко звістку
на зворотньому боці кришки каструлі Лідія Марченко повідомляла: «Мені не
повернуться. Зрадили Ленська й Гречко…» [1, с.34].
Подальша доля Л.Марченко так і
залишається остаточно не визначеною. У грудні 1972 року, відповідаючи на запит
штабу «Пошук» школи № 5, архівний відділ виконкому Донецької обласної ради
депутатів надіслав лист, де повідомлялося, що у квітні 1942 р. Л.Т.Марченко
була розстріляна [3]. Л.О.Мотовило від
мешканців Слов’янська чув, що Лідію Марченко нацисти нібито спалили живцем [5].
Ця легенда відображена в повісті М.Шмушкевича «Аутодофе на соборной» [9].
Лідія Марченко загинула, але
партизанський загін та підпілля продовжували боротьбу з окупантами до повного
звільнення від загарбників у вересні 1943 р. У нашій пам’яті залишаться назавжди
героїчні подвиги народу, який боровся за свободу й незалежність нашої
Батьківщини.
Список використаних
джерел і література
1.
Белявець В.Ф. «Донецкие мстители. Записки партизана». -
К.: Издательство политической литературы
Украины, 1978. – 222 с.
2.
Белявець В.Ф. «Донецкие мстители. Записки партизана». –
Донецк, 1962. – 166 с.
3.
Лист № 150 від 29 грудня 1972 року архівного відділу
виконкому Донецької обласної Ради депутатів трудівників.
4.
Довідка № 485 від 03 жовтня 1978 року партійного архіву
Донецького обласного комітету КПУ.
5.
Мотовило Леонід Олександрович, 1908 року народження
м.Слов’янськ Донецької області, запис зроблено 27 серпня 1974 року.
6.
Марченко Варвара Йосипівна, с.Богородичне Слов’янського
району Донецької області, запис зроблено 30 червня 1978 року.
7.
Маслова Поліна Матвіївна, 1901 року народження, м.Рубежне
Луганської області, запис зроблено 19 листопада 1972 року.
8.
Панюшкін Стапан Семенович, м.Херсон, запис зроблено 15
жовтня 1978 року.
9.
Шмушкевич М. «Аутодофе на соборной». – К.: «Радянський
письменник», 1983. – 303 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар